Моральні авторитети Сучасної України

12 липня ДЕНЬ СВЯТИХ АПОСТОЛІВ ПЕТРА і ПАВЛА

Валентин В.БУГРИМ, академік, історик-публіцист, полковник Україського козацтва ІІІ Гетьманату

СВЯТИЙ ПРАВЕДНИК ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ

(повний текст)

Славетний мій земляк – Петро Іванович Калнишевський (1691-1803 рр.ж.) - останній кошовий Запорозької Січі, державотворець України, великий патріот, мудрий політик, будівничий православних церков, талановитий військовий полководець, мученик Соловків, святий праведник Української православної церкви. Кошовий отаман приділяв велику увагу розвитку духовності та культури. Саме у той несприятливий для доброчинності час розпочинає масштабне храмове будівництво.Його коштом було споруджено багато храмів, зокрема, церкви у Лохвиці, у Межигірському монастирі під Києвом, у Ромнах, у. с. Пустовійтівка, у його зимівнику с. Петриківка на Дніпропетрівщині. П.І.Калнишевський щедро обдаровував храми коштовними іконостасами, образами та книгами. У музеї с. Пустовійтівка на Сумщині й досі зберігається Євангеліє, оправлене сріблом та оздоблене коштовним камінням, яке він подарував спорудженій його коштом Свято-Троїцькій церкві у 1773 р., яка була відновлена і освячена 2006 року. На кошти Петра Калнишевського збудовано й грандіозну дерев'яну Покровську церкву в Ромнах, освячену 1770 р. Він, як і його попередники, опікується справами Києво-Межигірського монастиря. Після пожежі 1765 р. допомагав відновити монастирські будівлі, а у 1772-му році збудував велику кам’яну браму і церкву над нею — в ім’я апостолів Петра і Павла - мурована Петропавлівська церква. Однак після того як монастир був підданий секуляризації і став більш керований Синодом, стосунки Калнишевського з межигірськими ієрархами погіршилися. Останні завзято перешкоджали висвяченню очільника січових церков на архімандрита. Та все ж у Межигір’ї добре пам’ятали про щедроти Калнишевського і лихо, завдане секуляризацією. Своя високодуховна українська оаза, що зветься Братством святого праведного Петра Калнишевського, яке діє при однойменній парафії Української Православної Церкви Київського Патріархату є у Донецьку. На рахунку братства багато різноманітних патріотичних заходів. У рік Калниша (2011) вони провели і молебні, і урочисту ходу, і виставки та концерти, влаштували зустріч із бандуристами. Їхній храм прикрашають ікони, виконані в дусі традиційного українського іконопису. А моляться братчики за полеглих козаків і за відновлення козацтва, яке завжди було захисником України і християнства, перед образом свого небесного заступника. Ікону “Святий праведний Петро Калнишевський” на їхнє замовлення у 2009 р.написав донецький митець Тарас Носар. Й інші сучасні іконописці, яких чимало у Львові, Києві, Миколаєві, теж звернулися до образу святого Петра Багатостраждального, і їхні твори прикрашають церкви. Це є невеличка дещиця на знак нашої вдячної подяки йому за споруджені ним колись храми і щедрі його дари церквам.

На трасі Київ–Ромни-Суми (біля повороту на Пустовійтівку) – кожного зустрічає символічний знак у вигляді трикутника, на якому зазначено:“До с. Пустовійтівка — 2 км, до Запорізької Січі — 511 км, до Соловків — 1 551 км”. Отак поєднані три знакові точки на землі, пов’язані воєдино долею лицаря Дикого поля. У селі Пустовійтівка Роменського району на Сумщині йому поставлено пам’ятник (скульптори В.Бородай, Р.Синько, 1991 р.), погруддя також встановлено на території Соловецького монастиря, пам’ятні знаки з барельєфом - на Покровській горі у Ромнах, у Сумах, у с. Петриківка поблизу Дніпропетровська, яке він заснував із зимівника. Його іменем названо вулицю у Роменському райцентрі, у Львові, інших містах; чорноморський траулер риболовецкої компанії “Капітан“ в Одесі. Його образ відображено у багатьох мистецьких і художніх творах, закарбовано у документальних стрічках “Повернення Петра Калнишевського” та “Лицар Дикого поля”. Діє Всеукраїнський благодійний фонд П. Калнишевського, який має нагороду - Почесниий знак «Хрест Петра Калнишевського». Вже розкрито і опубліковано масиви архівних матеріалів та видано кілька книг. Мешканці вже згаданої славнозвісної Петриківки на Дніпропетровщині, що уславили Україну на весь світ своїми диво-розписами, теж вважають засновником і найпершим покровителем свого селища Петра Калнишевського. У музеї села, що більше схожий на картинну галерею, кожного, хто переступає поріг, зустрічає обрамлений квітами величний образ кошового отамана. На честь гетьмана петриківці теж влаштовують народні гуляння.Вивчаючи життєдіяльність великого земляка, мене постійно і паралельно бентежило одне з багатьох запитань: Як удавалось П.І Калнишевському скільки років кошовувати і відстоювати українські інтереси? Думаю, що відповідь на це запитання шукали не лише історики, краєзнавці чи інші дослідники, але й звичайні люди, котрим була і є цікава доля Великого Українця. То ж спробуймо дещо істотне з’ясувати... 

Ім’я П.І.Калнишевського тривалий час було втаємничено і замовчувалося. Ми ще не маємо сповна відомостей про цю людину і як про особистість, і як про отамана, і як про політичного діяча, і як про українського державотворця. Царат умів добре приховувати свої таємниці. Після зруйнування Запорозької Січі правдиві свідчення як про діяльність кошового до 1775 р., так і про його долю після тих трагічних подій - зникли. Залишилися лише перекази і легенди. Одна з них, записана істориком П.С. Єфименком, свідчила, що Калнишевський утік до Туреччини, одружився там і навіть мав сина. Інша легенда, записана А.Скальковським, розповідала, що останній кошовий переховувався десь на Дону. Роменські краєзнавці-козаки розповідають легенду про його переховування у рідних краях, зокрема у брата в селі Смілому... Лише у роки незалежної України про величну людину почали з’являтися перші відкриті і масові публікації на основі доступу до історико-архівних матеріалів та поїздок на Соловки. Ким же був насправді П.І.Калнишевський – Патріот? Борець? Жертва? Непокірний багаторічний очільник Запорозької Січі чи царський підлеглий, котрий потрапив у немилість імператорського російського двору? Чи він зазнав гоніння і тортур через невтомну боротьбу за кращу долю козацтва і України? 

Походження. День народження Петра Івановича Калнишевського точно не відомий і його прийнято відзначати 12 липня, на День святих апостолів Петра і Павла. У цей день у с. Пустовійтівка проводиться Всеукраїнське культурно-мистецьке свято «Калнишева рада». Спочатку, як це заведено у козаків, відбувається молебень у козацькому храмі, потім — народне зібрання з виступами промовців, співом кобзарів. Тут же за традиційним обрядом приймають і висвячують у козаки. Щоправда, люльки вони не розкурюють, а от ударів нагайкою не минути. А ще у програмі свята — козацькі забави, концерти найкращих фольклорних гуртів із різних районів Сумщини й інших областей; ярмарок виробів майстрів народної творчості. Водночас варто було б відродити і прадавній народний звичай, влаштувавши після молебню пригощання мандриками. Так називаються спечені на сковорідці пампушки, виготовлені з сиру, сметани та яєць. Ними, за народними переказами, харчувалися святі апостоли Петро і Павло, мандруючи світом. Одного разу зозуля вкрала з торбинки Петра мандрику, а коли стала їсти, то подавилася. Тож і кажуть завше, що на Петра зозуля мандрикою подавилася, бо кування цієї пташки вже не чути...

Поки що точно не встановлено й достовірне походження П.І.Калнишевського. Опираючися на перші генезисні публікації, його місцем народження вважають с. Пустовійтівку Роменського району на Сумщині, яке за часів Гетьманщини перебувало у складі Лубенського полку. Тому, певне, звідси існує твердження про те, що походив він із шляхти Лубенського полку. Опитування місцевих краєзнавців подає версію, що народився він на хуторі Гетьманка (який був між великими селами Пустовійтівкою і Смілем). Петро був найстаршим сином у родині. У нього було щонайменше два брати: Панас - козак Смілівської сотні, який належав до значного військового товариства (його підпис під переписним реєстром 1767 р. стояв поруч із сотниковим), та Семен - священик Миколаївської церкви у містечку Сміле. Безперечно, родинні зв’язки П.І. Калнишевського тяжіли до полкових і сотенних містечок Лубен, Ромен, Смілого, Пустовійтівки. В епістолярій спадщині Д.І.Яворницького наводяться Записи роменського викладача літератури і краєзнавця І.П.Голюна споминів старожилів с.Пустовійтівка про Калнишевського (від 20 жовтня 1930 р.): (...) 2. Від Парфентія Петровича Пипи, селянина-середняка, 80 років. «Чув я від старих людей, що церкву нашу почав строїть якийсь отаман з гетьманських козаків, Яків, а кончив її Калнишевський. Він подарував їй хрест і Євангелію. (...) Жив той Калнишевський в Оксютинцях, там, де тепер живе Трояновський...(...)

Калнишевський був не тутешній. Потім він перейшов ув Оксютинці, там оселився. Семейства в його було шість душ: жінка, він, два сини, дві дочки. Куди він звідси подався – не звісно».

На Січ. Очевидно, що подався П.І.Калнишевський (раніше чи пізніше)– у козацтво Запорозької Січі. {Назва “Запорозька“ походить від місця розташування козацького поселення у низині Дніпра за важкопрохідними річковими порогами (каменями). Дніпровські пороги – це природні виступи корінних гірських порід (граніту) в руслі Дніпра між теперішніми великими містами Дніпропетровськом і Запоріжжям. “Сѣчъ” походить від слова “сѣкти”, “висѣкать” і пов’язане із частоколом, що оточував поселення, у якого були висічені гострі краї. (Інколи для позначення кріпосної споруди Січі застосовувалося слово “паланка“). Січ була центром військової, політичної, економічної, духовної діяльності та управління всіма справами козацтва, резиденцією усіх головних старшин, які очолювали низове козацтво (тобто, діюче у пониззі Дніпра). Часто паралельно зі словом “Січ“ (або замість нього) вживалося слово “Кіш“. Для запорізьців уживання слова “Січ“ означало, передусім, постійне місцезнаходження, так би мовити, стаціонарну столицю Війська Запорізького; а під словом “Кіш” - будь-яке, зокрема, тимчасове розташування Війська, тобто будь-який воєнний табір. Тому Запорізьким кошем інколи називалася Запорозька Січ, а іноді – тимчасова ставка Війська у період походів та боїв}.

Про те, як П.Калнишевський потрапив на Січ, документальних відомостей не збереглося. Згідно з легендою, записаною 1970 р. істориком-краєзнавцем і письменником Д.Кулиняком у с.Пустовійтівці, то все те сталося так. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, коли пас худобу за селом, побачив невеликий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльку. До одного з них ніби-то і звернувся хлопчик із проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою». Подібне й досі передають на батьківщині кошового нам народні перекази, що збереглися до сьогодення, якраз про те, як малий Калнишевський, 8-літ від роду, направився на Січ. Посеред привольного степу північного сходу Малоросії проходив загін запорізьців, потягуючи люльки, щоби не дуже вдавалася втома після тривалого переходу. Раптом козацького сотника окликнув пастушок:

- Дядьку, а дайте мені люльки спробувати.

- Тобі малий?! Ну-то спробуй, тільки дивися з ніг не впади, потім десятому закажеш у такі роки до носогрійки тягнутися.

- А куди ви дядьку їдете?

- На Січ, хлопче.

- Візьміть мене із собою.

- А що батько твій скаже?

- Та немає у мене батька. Загинув.

- Ну, коли ти вже і люльку козацьку палиш, їдьмо з нами, станеш моїм джурою. Бачу, що як підростеш, добрий козак з тебе буде!

Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня. 

— А батько ж що скаже? — спитав сотник. 

— А нема в мене батька, — похнюпився Петрусь. — Загинув. 

— Ну то будеш мені й за сина. 

І подалися вони туди, де «луг — батько, а Січ — мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуха. 

Та із відомих нині джерел стає відомо, що вперше появився П.І Калнишевський на Запорізькій Січі 1754 року і тоді йому, виходить, було щось уже забагато - 63 роки. 4 вересня т.р. кошовий отаман Іаким (Яким) Ігнатович видав йому Інструкцію на право переслідувати гайдамаків і притягати до відповідальності козаків та старшин за потурання їм: «Из Коша Запорожского Низового воcковому осавулу пану Петру Калнишевському Инструкция. Доволно всем козакам Запорожского Низового Войска есть известно, як много недобрих синов-злодеев между Войском Запорожским по всем местам – по степам, в речках, в лугах и в плавнях, так умножилось, что безпрестанно в российских границах, в Волностях войскових по степам на шляхах купцов и чумаков, а особливо в полской, турецкой и крімской областях, переправах через Днепр, Буг и Синюху нападения чинят (...) Всем козакам запорожским по степних речках и по лугам, зімовникам жиючим и на рыбних добичах зостаючих, самим хозяиеам ии их подчиненным и жиючим при них, сию инструкцию вичитав и внушив крепкие укази о искоренении злодеев (...)»

Як помічаємо, П.І.Калнишевський тут уже у чині осавула, що неможливо було відразу ним стати, і одержує досить відповідальне завдання від самого кошового. Тому не безпідставно припускати, що потрапив Калнишевський на Січ після 1739 року, по закінченні російсько-турецької війни. У період переходу Війська Запорозького від кримського до російського підданства та заснування Нової Січі за кошівства Івана Малашкевича. На цей час П.І Калнишевському було 48 років. Теж уже немолодо. А 1752 р. він був похідним полковником.Тому є сенс припускати, зважаючи і на процедуру прийому в козаки, і на вік, і на хід присвоєння звань, що появився він на Січі значно раніше. Можливо, що син козацької вдови Петро Калнишевський у восьмирічному віці потрапив на Запоріжжя. Там він навчався у школі при січовій Покровській церкві, згодом пройшов шлях від зброєносця джури до осавула, полковнимка і - кошового отамана.

Згідно з описом видатного історика-дослідника українського козацтва Д.І.Яворницького, прийом новоприбулого у Запорозьку Січ здійснювався за дотримання таких умов:

• він повинен бути вільним і неодруженим (“вільний” - означало, що прибулий міг бути дворянином, поповичем, козаком, татарином, турком, але не селянином);
• він повинен був добре говорити “малороссиской речью”; якщо прибулий був іншомовний, то повинен був забути свою рідну мову і розмовляти «казацким языком» (у XVII ст. мова наддніпрянських українців називалася руською, українською або козацькою.-В.Б.);
• він повинен був бути православної віри, дотримуватися постів, знати символи віри і молитви (якщо прибулий був католиком чи лютеранином, то мусив прийняти православ’я, якщо іудєєм або мусульманином, то вихрещуватися у православну віру);
• він повинен був пройти повне навчання по прибутті у Січ — вивчити військові порядки (виучитися «січовому лицарству») і лише після цього записуватися у «випробувані товариші», що могло статися не раніше, аніж через сім років.

З часом, як відомо, описана процедура значно стала спрощеною, бо на Запоріжжя тікали й селяни, кріпаки, варнаки та представники інших верств населення.

Тільки-но вихрещеним козакам давалися нові прізвища-прозвища на козацький лад: За-тули- вітер, Дери-земля, Голо-дайло, Горбо-ніс, Не-пий вода, Не-ридай-мене-мати, Не-пий- пиво, Пані-будь-ласка, Тягни-рядно, Скало–зуб, Задери-хвіст, Торбо-тряс і т.д. та присвювалися звання: кіш, товмач, бунчук, чуб, чубан і т. п. Надання прозвищ (псевдонімів) обумовлювалося, передусім, тим, щоби новоприбулих на волю кріпаків, інших біженців при розшуку не могли повернути знову в ярмо. Тому їхні справжні і минулі прізвища та імена фактично замінювалися на нові прозвища, які давалися козацтвом. І, звісно, вони отримували свою оригінальну зачіску. Словом, є підстави вважати, що українські козаки були й своєрідними іміджмейкерами... Ось як описує подібну ситуацію наш національний геній Т.Г.Шевченко у поемі «Гайдамаки» (Отаман Максим Залізняк розпитує Ярему з Вільшани):

«... А як тебе 

Зовуть? Я не знаю». 

«Яремою».

«А прізвище?»

«Прізвища нема!»

«Хіба байстрюк? Без прізвища...

Запиши, Миколо,

У реєстр. Нехай буде...

Нехай буде Голий,

Так і пиши!».

«Ні, погано!»

«Ну, хіба Бідою?»

«І це не так».

«Стривай лишень,

Пиши Галайдою».

Записали. (Галайда – скиталець, бездомний бурлака, тобто одинокий, неодружений чоловік, парубок, яким і був насправді Ярема.-В.Б.)

Січ складалая в основному із «малороссийских черкас» (пізніше їх почали називати “малороссийскими казаками”). Окрім них, на Січ приходили поляки, литвини, татари, турки, вірмени та люди інших національностей. Як військова структура, Запорозька община ділилась на 38 куренів. У військовому значенні курінь означав - сотню, полк, самостійну частину Війська. Слово курінь мало подвійне значення. Воно також означало і житло запорізьців. За зовнішнім виглядом жилий курінь був як довга казарма, повздовжки 30 м і завширшки близько 4 м. Найбільше підходить для порівняння куреня із сучасною організаційною військовою структурою збройних сил – це рота. Запорізьке військо поділялося на січових і зимових козаків. Перші називалися «лицарством» або товариством». Лише ці козаки мали право обирати зі свого складу старшину, отримувати грошову виплату і вершити всі справи Війська. Зимові козаки на Січ не допускалися, а жили поблизу неї і також входили до складу Війська Запорізького.

Кошовування. Згодом П. І.Калнишевський перебував на таких посадах: 1752 -1761 рр. - похідний полковник; 1754 – 1761 рр. – військовий осавул; 1762 р. – кошовий отаман; 1763 р. – військовий суддя; 1764 -1775 рр. – кошовий отаман, 10 років, чого до тих пір у коші «из веку веков не бывало».

1755 р. П.І.Калнишевського було обрано одним із трьох запорозьких депутатів до Петербурга. Більше року депутація перебувала у російській столиці, очікуючи скасування мита на провіз із Запоріжжя до Гетьманщини риби, хутра, у зворотному напрямі - харчів, а головне - на повернення захоплених Новосербією, Слобідським полком і Донським Військом запорозьких земель. 10 червня 1756 р. було задоволене прохання щодо мита, але не стосовно запорозьких територій. 1758 р. Калнишевського було включено до складу другої депутації у тій самій справі. Однак, проживши в Петербурзі аж до початку 1760 р., запорожці так нічого й не домоглися.

У військових осавулах П.І. Калнишевський ходив до 1761 р. У січні 1762 р. його вперше обрали кошовим отаманом. У вересні того самого року Петро Калнишевський разом з військовим січовим писарем Іваном Глобою був присутній на коронації Катерини II. Кошовий імператриці не сподобався відразу ж, і вона того ж таки року домоглася його усунення. Проте на чергових виборах у січні 1763 р. січовики обирають Калниша військовим суддею - другою посадовою особою у Коші після отамана, а у січні 1765 р. - знову кошовим отаманом. 27 серпня 1765 р. граф П.Рум’янцев у донесенні імператриці Катерині ІІ повідомляв про зміну кошового отамана на Запоріжжі із рекомендуванням затвердити на цій посаді П.Калнишевського: «Атаман кошевой запорожский Григорей Федоров просит меня о предстателстве о нем Вашему Императорскому Величеству, дабы он всемилостивейше от возложенной на него должности был уволен и на место ево находящейся при дворе Вашего Императорского Величества Петр Калниш утвержден был»(...).Імператриця спочатку активно заперечувала цей вибір, але з огляду на підготовку війни Росії із Туреччиною за вихід до Чорного моря на деякий час потамувала свою неприязнь до Калнишевського. Козацьке звитяжне військо, хоробрість і досвід були потрібні їй у планованій війні.

Відстоювання інтересів козацтва і ЗС. Заслуги Петра Калнишевського перед Україною неоціненні. Утвердившись на посаді кошового отамана, він розпочав діяльність, спрямовану на зміцнення господарства Запорозької Січі - підвалини її екномічної і політичної автономії. Пізніше у Маніфесті на виправдання зруйнування Січі російська імператриця сама наголосить, що «запроваджуючи власне хліборобство, руйнували вони тим саму основу залежності їх від престолу Нашого і мислили, звичайно, утворити із себе посеред вітчизни область, повністю незалежну, під власним своїм несамовитим управлінням». А тоді Калнишевський, бачачи, що причиною залежності Війська Запорозького Низового від російської корони є, насамперед, поставки провіанту, розпочав активну колонізацію краю. Завдяки його турботам у Дикому степу виростали села, хутори-зимівники, в яких селилися втікачі від кріпацької неволі, визволені козаками бранці з турецького і татарського, ногайського та буджацького полону. На запорізькі землі Калнишевський переманював також молдаван і болгар з Нової Сербії, Польщі й Буджаку. Наслідком його зусиль стало виникнення на Запоріжжі 45 сіл, більше 4 тисяч хуторів-зимівників, у яких до 1775 р. було поселено близько 50 тисяч хліборобів. Він першим запровадив масштабне хліборобство на степовому просторі Південної України. Коли російські поміщики стали переселяти на українські землі своїх кріпаків, він вирішив на протидію їм швидко заселити їх козаками. Для цього створив на Запоріжжі нову соціальну групу — посполитих, людей цивільних, які займалися хліборобством, ремеслом і торгівлею. Результат не забарився. Його попередник на посаді кошового отамана Григорій Федорів (Лантух) запевняв російських урядовців, що запорожці хліб не вирощують, бо його в степу й мало родить. Діяльність кошового залишилася навіки уславленою у приказці «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш».

Завдячуючи йому, Україна з тих пір стала справжньою “житницею Європи”.

Як помітно з джерел, в останнє десятиліття існування козацької твердині П.І. Калнишевський керував її економічним, військовим і духовним і життям. Кошовий отаман дбав про будівництво храмів у межах Вольностей Війська Запорозького, його коштом було споруджено і оздоблено п’ять чудових соборів. Велику увагу приділяв він і розвиткові освіти, турбуючись про створення парафіяльних шкіл при церквах у паланкових поселеннях, а також січової школи. Як справжній патріот України, талановитий державний діяч і мудрий політик кошовий отаман невтомно і мужньо захищав Запорозьку Січ від національно-колоніального наступу Російської імперії, від будь-яких посягань на її землі, що було постійним намаганням з боку сусідів, а також царських вельмож. Відчайдушно і наполегливо він намагався зберегти й розвинути, а пізніше - врятувати це останнє вогнище української державності й духовності, волі, незалежності, економічного та військового поступу. 

Ще будучи військовим осавулом, Петро Іванович був обраний до складу депутації, яка працювала у Петербурзі в 1755-1756 роках. Депутація подала петицію про захоплення Ново-Сербією, Слобідським полком і Донським військом запорізьких земель, намагалася заручитися підтримкою у вирішенні цієї проблеми гетьмана України Кирила Розумовського. Раніше Грамотою цариці Єлизавети було наказано створити змішану комісію для опису запорізьких земель і розмежування їх із Ново-Сербією і Новослобідським полком. Така комісія була створена 1756 року з депутатів від Запоріжжя, Гетьманщини і фортеці Святої Єлизавети. Певний час до цієї комісії входив і П.І.Калнишевський. Однак наступ на запорізькі землі продовжувався, грамота на землі війська Запорозького не була надана. У 1765 р. до Петербурга відправилася нова делегація, яку очолював уже кошовий отаман Петро Калнишевський. Знову били чолобитну за землі і просили вилучити Запорізьку Січ із управління Малоросійської колегії і повернути в колегію іноземних справ.

Запорозька делегація ставила питання про знесення з території Запоріжжя поселень Ново-Сербії та фортеці Святої Єлизавети, а також виведення царських військ. За указом тепер уже Катерини ІІ була створена Урядова Комісія, яка визначила, що ново-сербські поселення справді розташовані на запорізьких землях і розглянула проект переселення Нової Сербії. Готуючись до війни з Туреччиною, цариця хотіла задобрити Січ, надіслала грамоту, в якій обіцяла вирішити справу відповідно прохання запорожців. Однак Калнишевський сумнівався, що це буде зроблено і не помилився. У 1771 році Калнишевський послав до імператриці ІІ делегацію зі скаргою про захоплення запорізьких земель Єлисаветградською провінцією і знову - безрезультатно. Кошовий отаман не тільки відстоював кордони Запорозької Січі, а й організовував і стимулював швидке заселення її просторів. Сприяв переселенню селян з Лівобережної і Правобережної України, Слобожанщини. Незважаючи на вимоги поміщиків, не видавав із Січі втікачів. За його наказом, звільнені з різних полонів українські бранці, теж поселялися на запорозькій землі. Козаки допомагали їм облаштувати своє господарство. Кошовий дбав про розвиток хліборобства й торгівлі.

Розглядаючи архівні матеріали, пов’язані з П.І.Калнишевським, можна нарахувати багато документів (листів, клопотань, інше) щодо збереження, повернення запорізьких земель. Сам П.І. Калнишевський теж заснував кілька зимівників, які започаткували існуючі донині населені пункти, серед них вже згадуване село Петриківка, знамените нині на весь світ „Петриківським розписом”. Кошовий був, звісно, багатою людиною. Він мав 15880 голів худоби, зокрема 639 породистих коней. Під час конфіскації майна запорізької старшини у ході повстання січової сіроми 26 грудня 1768 р. у Калнишевського було вилучено золота та срібла на 42520 рублів та у різних валютах 8988 рублів. У Реєстрі речей, пограбованих у кошового отамана, зазначено, зокрема: шабель, вина, ронзів, годинників, ліків, чобіт, самоварів, сокир, рушників, три пуди свічок, дві бочки горілки, мідних, залізних і планірних цвяхів, печатей і т.д. (всього понад 150 найменвань) на суму 7462 рублі. Це були дуже великі гроші і статки.

Політика Калнишевського, спрямована на збереження і зміцнення Запорозької Січі, звичайно ж, не могла влаштовувати царат і кошового намагалися усунути від влади. 9 вересня 1762 року на коронацію Катерини ІІ прибула запорізька депутація, очолена щойно обраним кошовим отаманом Петром Калнишевським. Він відразу не сподобався імператриці своєю яскравою і незалежною особистістю, і на Січ надійшов наказ усунути його від кошового отаманства, що й було зроблено старшинською радою. Але у 1764 році на загальновійськовій раді Калнишевського було вдруге обрано кошовим отаманом. Таке нехтування волею самодержиці розцінили у Петербурзі як „зухвалу непокору і свавілля”. Було створено спеціальну комісію, яка впродовж двох місяців проводила слідство, що не дало ніяких результатів, а конфліктувати із запорожцями царат не міг, бо назрівала війна з Туреччиною і потрібна була допомога запорозького козацтва. І тому Петро Калнишевський, який мав величезний авторитет на Запорозькій Січі, залишався кошовим отаманом. 

Згадаймо тепер ратні справи Калнишевського: як справляв військову службу Петро Іванович Її Імператорській Величності? В останню третину XVIII ст. Росія пробиває собі прямий вихід до Чорного моря, назріває війна з Туреччиною. Імперській двір, певне, розуміє складність цієї війни, тим більше, що воювати з турецьким султаном доведеться на чужій території. До того ж, на той час у російської армії ще не було накопичено досвіду воєнних баталій із турками і татарами на їхній землі, де тим же татарам кожен камінь був із дитинства знайомий. Чого не можна сказати про запорозьких козаків, - вони вже майже століття плавали на своїх чайках до турецького султану та до хану кримського «у гості» - вивільняти правосланих невільників і «підкориговувати», так би мовити, економіку султанату. У російсько-турецькій війні 1768-1774 р., П.І.Калнишевський очолював діюче Запорозьке військо, виявляючи неабиякий організаторський хист, талант полководця і особисту хоробрість. Він продемонстрував також уміння орієнтуватися у політичній ситуації і надзвичайну дипломатичну гнучкість. 

Успіхи у війні, до яких доклав чимало зусиль П. І.Калнишевський, стали початком його тривалої неволі. Зміцнивши свої позиції у Причорномор’ї, царат вирішив у 1775 році ліквідувати Запорозьку Січ, яка за своїми демократичними традиціями, фермерським характером господарства, відносною автономією не вписувалася у самодержавно-кріпосницькі порядки Росії. 

Руйнація Запорозької Січі. Війна з Туреччиною (1768-1774 рр.) була виграна Росією й кордони імперії просунулися далеко на південь, причому за значного сприяння Запорозької Січі. Закінчивши війну укладенням Кучук-Кайнарджийського мирного договору, Росія запанувала у Північному Причорномор’ї. Тепер вона не потребувала військової підтримки з боку Запоріжжя, а останнє не могло використовувати Кримське ханство і Туреччину як противагу експансіоністській політиці Росії. Російський уряд намагався максимально використати запорізьких козаків у воєнних діях проти Туреччини. Кошовий отаман, якому в 1768 р., на початку війни, було 78 років, а на її закінчення – 84 роки, показав себе талановитим полководцем. 

5 січня 1771 року імператриця Катерина ІІ (1729-1796) видала Указ, яким «за отличные в прошлую и нынешнюю кампании отлично-храбрые противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие» пожалувала П.І.Калнишевському золоту медаль, оздоблену діамантами, з власним портретом. Цю медаль слід було носити на шиї на андріївській стрічці. Ще 16 запорізьких старшин отримали золоті медалі вартістю 30 червінців без діамантів. За ратні заслуги у воєнній кампанії 1770 року Військо Запорозьке було нагороджено грамотами.

Москвою-Петербургом створюються нові укріплення і розміщуються військові гарнізони (причому на козацьких територіях і на українських харчах). Усе частіше виникають конфлікти й навіть відкриті сутички, шириться Гайдамаччина. А січовики шлють та шлють чолобитні і депутації до Катерини ІІ - захисти «матушка цариця». Дуже швидко «матушці» все це набридло й вона вдається до кардинального вирішення «запорізької проблеми». Кучук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 10 липня 1774 року, що завершила війну, стала черговим поштовхом для царизму в реалізації смертного вироку Запорозькій Січі. Вищі урядовці Російської імперії П.Румянцев, М.Панін, Г.Потьомкін вважали, що Запорозька Січ, як бастіон проти турецько-татарської експансії, стала непотрібною. А на думку імператриці, існування у тилу імперії Запорозької Січі було надто небезпечним для монархії. Не забула цариця й того, що під час селянської війни під проводом О.Пугачова запорозьке козацтво підтримувало повсталих і багато хто з її учасників знайшли притулок на Січі.

Настав зловіщий для козацької вольниці 1775 рік. Праведник Божий передчував цю грозу. Любов до своєї Батьківщини, віри, Церкви була для нього понад усе. На початку червня 1775 року величезне військо під командуванням генерал-поручика П. А. Текеллі (1720- 1893 рр. ж.) рушило на Запорозьку Січ. 

Про його командувача можна зазначити те, що він був чужинець (серб, який перейшов на службу в російську армію) і охарактеризувати його словами фельдмаршала О.В.Суворова (1730-1800 рр. ж.): «Помню, помню,— говорил как-то знаменитый полководец,— сего любезнаго моего сослуживца, усача-гусара и рубаку-наездника, гордившагося сходством с Петром Великим, с портретом котораго и умер. Его вздумал один миролюбивый предводитель уклонять по каким-то политическим видам от нападения, но он, сказав ему: „Политыка, политыка, а рубатыся треба“ — бросился на неприятеля, разбил его и, возвратясь к миролюбивому китайцу, произнес: „А що твоя папира?“. Я бы (тобто О.В.Суворов.-В.Б.) воевал с Текелли без бумаги: он с саблею, а я со штыком». І ще дві риси цього чужинця збереглиця у пам’яті сучасників: великодушие и… болезненная ревнивость: «…в Малороссии, в народных слоях, рассказывается по преданию, будто Т(екели), вступивший в брак в преклонных годах, сильно ревновал свою молодую, красивую жену и никуда не позволял ей отлучаться; именно с этим случаем связывается происхождение и доныне известной малороссийской песенки „Ой під вишнею, під черешнею“, кончающуюся адресованными Т(екели) его женою словами: „Ой ти, старий дядуга, ізогнувся як дуга, а я, молоденька, гуляти раденька“». А за натурою – типовий ландскнехт (з нім. Landsknecht – буквально слуга країни, від нім. Land - країна та нім. Knecht - батрак, солдат) - німецький найманий піхотинець у 15-17 століттях, що прибував на військову службу з власною зброєю; це той тип військових найманців, прототип яких появився у театрі воєнних дій ще у часи Тевтонського ордена {з ХІІ ст.}). Різними заходами, головним чином, матеріальними подачками, фізичними методами дії, загрозою воєнного суду, що засуджував ландскнехтів за боягузтво і невиконання наказів до суворих покарань аж до страти, начальники ландскнехтів добивалися від них сліпої покори, стійкості і завзятості у бою. Загалом тверда свідома дисципліна у ландскнехтів була відсутня. Під час воєн і походів вони займалися грабежами і мародерством. 

Є підстави важати, що саме цьому ландскнехту не випадково було наказано знищити Запорозьку Січ.

У ніч на 4 червня (старим стилем) 1775 р., за наказом імператриці Запорозька Січ була зайнята російськими військами. У повній секретності за повелінням Катерини ІІ майже велике російське військо, що поверталося з російсько-турецької війни п’ятьма колонами підійшло до Січі: 10 піхотних, 13 донських козацьких полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 шкіперськими ескадронами, - всього понад 100 тисяч чоловік (піхота, кіннота, гусари, донські козаки, пікінерські ескадрони, артилерія) - під командуванням генералів-поручиків Текелі й Прозоровського підійшли до Січі й обклали її за всіма правилами військового мистецтва. Навчились цій справі під час російсько-турецької війни. І це тоді, коли на Січі перебувало (за різними даними) від кількох сотень до двох-восьми тисяч козаків. Царські війська швидко зайняли Січ - невелике містечко, з одною церквою, 38-ма будівлями, 5-ма козацькими, майстровими і торговими будинками, певним чином, завдяки раптовому нападу, а також малочисельності січової залоги. Момент руйнації було вибрано вдало. Більшість козаків у той час після тривалої війни розійшлася по зимівниках чи навістити своїх родичів, решта - знаходилася на паланках, по городах чи подалися на промисли. Сили були надто нерівні, але козаки бралися боронити свою Запорозьку вольницю. Командувач зачитав ультиматум. Кошовий Петро Калнишевський одержав дві години на роздуми...

Остання рада на Січі. В. Ковальов. Середина ХІХ ст. 

Старшини Запорозької Січі за участю духовенства після тривалого обговорення вирішили здати Січ. Однак, більшість козацтва мали намір вступити у нерівну боротьбу з російськими військами. Відомий історик, археограф та науковий дослідник ЗС А.О.Скальковський (1808-1899 рр.ж), який знайшов і зберіг архів Коша Запорозького XVIII ст. (нині архів у Києві), на підставі якого написав низку праць, зокрема «История Новой Сѣчи или последняго Коша Запорожского» (тт. І—III (1840 р.; друге видання — 1846 р., третє — 1885—86 рр.; сучасне перевидання — 1994 р.), стверджує, що на раді козацької старшини кошовий отаман зайняв позицію попа Володимира – не воювати проти москалів – таких же православних християн. Так а кого? – таких же православних християн мало знищити російське військо.Завершив раду Калнишевський такими ловами: "Ну що ж, панове, пішли до генерала Текелія. Що буде – те й буде, а буде так, як Бог дасть"...

Про що думав-гадав тоді 85-річний кошовий отаман? Багато зусиль доклав Петро Калнишевський і глава січового духовенства Володимир Сокальский, щоб переконати вільних козаків покоритися, що, звісно, було для них повним непорозуміння. Щоби козак без бою здався!? Щоби козак без бою склав зброю!? – та такого ніколи не було. Такого жоден ворог не дочекається! Але очільники Січі наполегливо пояснювали свою позицію небажанням проливати православну християнську кров... Отже, було вирішено здати укріплення. Адже все складалося супроти козацтва. До того ж - збройний опір міг викликати масове знищення мирного населення. Він розумів приреченість будь-якого опору. Сотня москалів на одного запорожця. Це буде безглузде кровопролиття з наступним кровавим масовим терором. Його Україна пам’ятала ще з часів листопада 1708 року, коли російські війська під командуванням фаворита Петра І (1672-1725 рр. ж.) О. Д.Меншикова (1673-1729 рр. ж.) вщент зруйнували Батурин і вирізали його мирне населення. Кошовий не забував своїх юнацьких вражень від безвинної батуринської крові, від загат із тіл старшини і козаків Мазепи на Сулі у Ромнах, від страти кожного третього оборонця Січі у травні 1709 р. І все ж та кров не була даремно пролитою: потужна Порта, міцний Крим, ослаблена, але ще не переможена Швеція вселяли тоді надію на відродження Січі в умовах протистояння великих держав. Будучи до глибини душі православним, праведний Петро Калнишевський, можливо, не хотів пролиття одновірної крови, адже перед очима, аж за обрій, стояли такі ж самі православні воїни – заручники в очах ненаситної імперської політики. Проте козаки рвалися у бій. «- Та позволь, позволь, пане кошовий, нам на башти стати. Та не позволиш з тесаками – позволь з кулаками… Ой крикнув же та Калниш кошовий, на Покровській дзвіниці: - Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі, й рушниці. Та й не позволю, славні козаченьки, вам на башти стати. Ой не позволю крівцю християнську марно проливати», - так співалося в одній пісні.

Про що ж тоді таки думав-гадав 85-річний кошовий отаман Петро Калнишевський, не важко здогадатися, про це підказує нам народна дума:

Та позволь, позволь, пане кошовий,

Нам на башти стати,

Нам старшому генералу

З плеч голівку зняти…

Та не позволиш з тесаками —

Позволь з кулаками…

Ой крикнув же та Калниш кошовий

На Покровській дзвіниці

Ой, кидайте ж ви, славні запорожці,

І пістолі й рушниці.

Та й не позволю, славні козаченьки,

Вам на башти стати.

Ой не позволю крівцю християнську

Марно проливати.

…Ой, у суботу у полудні

Москва наступала;

А в неділю до схід сонця

Лагері розбила…

Ой уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали,

Ой, облягли їх москалі

Та всіма сторонами.

А що ж тепер?.. Можливо, добровільна здача залишала ще якісь шанси на хай і вкрай невигідну, але домовленість з царатом. І Петро Калнишевський, супроводжуваний військовим писарем Іваном Глобою, військовим суддею Павлом Головатим та іншими військовими старшинами, пішов на переговори з генерал-поручником Петром Текеллі. Та й особисто сам кошовий отаман П.І. Калнишевський, можна припускати, не хотів даремного пролиття козацької крові, стримував запорожців, не дозволив відімкнути пушкарню, де зберігались гармати, порох, кулі та інша зброя. Значна кількість козаків без бою просочилась крізь російську облогу й рушила до Дністра, а далі - за Дунай… До Туреччини… Фактично, кошовий же отаман Петро Калнишевський, глава січового духовенства Володимир Сокальский, військовий писар Іван Глоба, військовий суддя Павло Головатий та інша старшина - здали Січ… Звісно, ним і ними керувало розуміння безсмисленності протистояти такій великій силі і/чи прагнення все-таки мирно влагодити конфлікт. Та не тут-то було. Повеління імператриці було нищівне. На другий день, 5 червня 1775 р., за розпорядженням царського генерала Текелі з січових сховищ забрали і вивезли боєприпаси, козацькі клейноди, казна та інші матеріальні цінності й архів запорізької військової канцелярії. Кошового отамана Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глобу і військового суддю Павла Головатого було арештовано у наметі Текелі і закуто в кайдани. Після цього російська артилерія вщент розгромила і зрівняля із землею Запорозьку Січ. За виконання бескровної операції генерал-поручик П.Текеллі був нагороджений орденом святого Олександра Невського. Через два місяці, 5 серпня ц.р., навіжена Катерина II підписала Маніфест про ліквідацію Запорозької Січі з перерахуванням шести причин, які змусили її це зробити: грабежі, захоплення земель, самоуправство, вольності та інші.

УВ’ЯЗНЕННЯ…Причина(и) арешту останнього кошового П.І.Калнишевського багаторазово обговорювал(а)(и)ся в історичній літературі і є неоднозначн(ою)(ми) до цих пір. Є підстави вважати, що першопочаткову основну підступно-ганебну роль в ув’язненні кошового відіграв фаворит імператриці – генерал-поручик Г.О.Потьомкін (1739-1791 рр.ж.). Це саме той князь Потьомкін, якого за особистим клопотанням П.І.Калнишевського було записано до козацького реєстру, зокрема до рідного і вірного кошовому Кущівського куреня. Виявляється, що вельможі вважали для себе за честь бути у козацтві. 15 квітня 1772 р., із табору на гирлі річки Ялоєшниці, генерал-майор Г.О.Потьомкін написав листа кошовому отаману П.І Калнишевському з проханням записати його козаком:

«Милостивий батьку Петре Івановичу! Достеменність моєї прихильності приневолює виявити вашій вельможності обов’язок моєї шаноби і засвідчити назавжди бажання добросовісно вам, милостивому моєму батькові, до прислужності бути готовим через мою до війська Запорозького любов, тому і я змушений стати Кущівського куреня запорозьким козаком; а так як тут у комплекті війська Запорозького перебуваю написаним, так сподіваюся на милість вашої вельможності, милостивого мого батька, ще й до головного в Січі куреня Кущівського реєстру козацького написати не відмовте, що й виконати прошу; без опіки ж, мою в тому цікавість удовольнивши, не полишайте, вельможний пане, милостивим батьківським адресом у цьому мене й засвідчити. Вашої вельможності милостивого батька завше готовий слуга Григорій Потьомкін.» Так, генерал-поручик став почесним козаком під прізвиськом Гриць Нечеса (через його велику білу патлату перуку). А потім цей підступний вельможа, який очолював військове відомство у часи перемог Росії у війнах з Туреччиною і мав великий вплив на рішення всесильної Катерини ІІ, який колись називав Калнишевського „вельмишановним люб’язним батьком своїм”, розпорядився відправити його без суду і слідства у довічне заслання і ув’язнення, із забороною не лише листування, але й усякого спілкування з людьми, подавши їй 14 травня 1776 р. (майже через рік після арешту) на затвердження вирок про «державні злочини Калнишевського» з пропозицією ув’язнити його у Соловецькому монастирі: «Всемилостивейшая государыня! Вашему императорскому величеству известны все дерзновенные поступки бывшего Сечи Запорожской кошевого Петра Калнышевского и его сообщников судьи Павла Головатого и писаря Ивана Глобы, коих вероломное буйство столь велико, что не дерзаю уже я, всемилостивейшая государыня, исчислением оного трогать нежное и человеколюбивое віаше сердце, а притом и не нахожу ни малой надобности приступать к каковым либо исследованиям, имея явственным доводом оригинальные к старшинам ордера, изъявляющие великость преступления их перед освященным вашего императорского величества престолом, которые по всем гражданским и политическим законам заслужили, по всей справедливости, смертную казнь (курсив.- В.Б.). Но как всегдашняя блистательной души вашей спутница добродетель побеждает суровость злобы кротким матерним исправлением, то и осмеливаюсь я всеподданнейшее представить: не соизволите ли высочайшим указом помянутым преданным праведному суду вашему узникам, почувствовавшим тягость своего преступления, объявить милосердное избавление их от заслуживаемого ими наказания, а вместо того, по изведанной уже опасности от ближнего пребывания их к бывшим запорожским местам, повелеть отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого в Соловецкий, а прочих — в состоящие в Сибири монастыри, с произвождением из вступившего в секвестр бывшего запорожского имения: кошевому по рублю, а прочим по полуполтине на день. Остающееся же затем обратить, по всей справедливости, на удовлетворение разоренных ими верноподданых ваших рабов, кои повинуясь божественному вашему предписанию, сносили буйство бывших запорожцев без наималейшего сопротивления, ожидая избавления своего от десницы вашей претерпев убытков более нежели на 200 000 рублей, коим и не оставлю я сооразмерное делать удовлетворение, всемилостивейшая государыня. 

Вашего императорского величества верновсеподданейший раб князь Потемкин». 

Катерина II 14 травня 1776 р. у Царському Селі власноручно написала: «Быть по сему». 8 червня 1776 року Сенат повідомив Синод про доповідну записку Г.О.Потьомкіна імператриці та про її «височайшу конфірмацію». Потьомкін через Синод (Свяще́нний Сино́д Ру́ської правосла́вної це́ркви -«зібрання», «собор» – згідно з діючим статутом РПЦ, вищий «орган управління Руською православною церквою у період між Архієрейськими соборами».У синодальний період (1721 -1917 рр.) Святійший Урядуюючий Синод був вищим державним органом церковно-адміністративної влади у Російській імперії, що заміняв собою патріарха щодо загальноцерковних функцій і зовнішніх відносин, а також собори всіх єпископів помісної церки.-В.Б.) наказав монастирській владі, щоб «содержаны были узники сии безвыпускно из монастырей и удалены бы были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения». Як читаємо у документі, Потьомкін пропонував навіть «смертную казнь». Отаким виявився «милостивого батька завше готовий слуга». Можновладний князь відзначався особистими інтригами і, звісно, не був ніколи насправді щирим, про що неодноразово «засвідчував». Натомість він все зробив для того, щоб засадити кошового у Соловецьку в’язницю. Аналітика джерел свідчить, що стосовно козацької старшини царатом не було сформулювано звинувачення у «державному злочині». І сповна можна погодитися з думкою дослідників, що довічне ув’язнення не було потребою імперської політики чи конкретною зумовленістю російського уряду. Для «нейтралізації» козацької старшини загалом би вистачило, як зазначають упорядники найфундаментальнішого дослідження про останнього кошового (П.І Калнишевський та його доба. Збірник документів та матеріалів.-К., 2009), «пожалування маєтностей у віддалених регіонах Росії (як, приміром, сталося з гетьманом Петром Дорошенком, який дійсно був у турецькому підданстві і воював проти Росії), або, в гіршому випадку, – заслання до Сибіру для постійного поселення». Можна припускати й особисту помсту царського вельможі кошовому, яка формувалася впродовж кількох років. Як відомо, 1764 року було ліквідовано гетьманство на Лівобережній Україні...Певне, він не міг змиритися із відносною незалежністю кошового, обстоюванням ним українських інтересів; додавали жарин у це полум’я і постійні земельні конфлікти на території, підпорядкованої генералові губернії (набіги козацтва, захоплення земель, майна тощо). Можливо, свою певну роль відіграв і донос, адже найжортокіше покарали якраз ту старшину, яка фігурувала у ньому, хоча, звісно, це були основні і довірені люди кошового: «Ваше высокопревосходительство. Премилосерднейший отец и патрон. Доношу верно, что атаман кошевой Петр Калнишевский вознамерился сего 767 году будущей весны, буды поизвестной войска Запорожского прозьбе никакой, как он кошевой просит от всевысочайшого императорского величества двора мылостивейшей резолюции получить неудостоится то уже совсем Усоветованы з своим войсковым писарем, а к войску от себя своего войскового асаула с таковым же советом посилал, 1: которой уже и возвратися с россией начать междуусобство, как то прошлого “766” году в исходе великого поста приехавши содвора от вашего высокопревосходительства много говорили з своим войсковым писарем, чтоб выбрать ввойски двадцати человек Добрых и послать бы к турецкому императору с прошением, в случай принятия под турецкую протекцию…»(...) 

(1767 р., 8 січня. - Витяг із доносу запорозького полкового старшини П.Савицького П.Рум’янцеву на кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського) [Тоді донос (у зв’язку з російсько-турецькою воєнною кампанією) було залишено без уваги, а потім, очевидно, його зміст також бул пригадано й нанизано чи додано.-В.Б.].

Не безпідставно й припустити, що уособлюючи потаємність справжніх намірів верхівки, царат боявся величі такої авторитетної особистості, яка могла знову відродити Запорозьку Січ. А це вже було всупереч російській імперській політиці. Як би там не було, діями Г.О.Потьомкіна керували, не лише особисті мотиви та приватні інтереси. Його ув’язнення – це як результат флюгерного ефекту, тобто антикалнишевський вітер дув і повернув вістря у напрямку Білого моря. Словом, заслання останнього кошового мовчазно влаштовувало всю верхівку. До 8 червня імператриця затвердила подання фаворита і 10 червня (25 червня) 1776 р. згідно з указом Катерини ІІ за № 1419 П.І.Калнишевський був відправлений на довічне заслання у Соловецький монастир за, так би мовити, «дерзновенні поступки» чи « віроломне буйство та розорення російських підданих». Спершу останнього кошового переправлено з контори військової колегії у Москві, де він утримувався увесь цей час, до м. Архангельська у супроводі семи конвоїрів, куди він він прибув 11 липня. Але на Соловки він потрапив лише 29 липня. Така затримка пояснюєтся пошкодженням найнятого судна у купця Вороніна та переочікуванням шторміння Білого моря. Соловецький ставропігіальний (з 1765 р., тобто у прямому підпорікуванні Синлу) першорозрядний чоловічий монастир (заснований із 1436 р., а назва архіпелагу із саамського «соло» - острів.) мав велику автономію і гарантії невтручання у його справи держави. У монастирі процвітало чимало ремесел: солеварні, кузні, рибальство; монахи і послушники вирощували овочі, на полюванні добували звірів. Соловецький монастир був також важливою прикордонною фортецею з гарнізоном і артилерією. Архімандрит монастиря був повним господарем архіпелагу, він же керував і воїнською командою у складі 100 служивих.

Монастирська в’зниця. Від XVI і до початку XX ст. монастир також служив місцем церковного і політичного ув’язнення. Камери у його монастирських вежах і стіни мали форму всіченого конуса повздовжки близько 3 м, шириною і висотою зо 2 м, у звуженому кінці – 1 м. На верхніх поверхах Головленківської вежі камери були ще тіснішими: 1,4 м завдовжки, 1 м завширшки і завишки. Малесеньке віконечко служило більше не для освітлення, а лише для подачі їжі. У камері не можа було лежати, в’язень спав у напізігнутому стані. У вироках писалося:«Посадить его в Головленковскую тюрьму вечно и пребывати ему в некоей келии молчательной во все дни живота и никого к нему не допускать, ниже его не выпускать никуда же, но точно затворену и зоточену быть, в молчании каяться о прелести живота своего и питаему быть хлебом слезным». У соловецькій вежі під назвою Корожня, в’язницькі келії були на кожному поверсі. Це були маленькі і темні коморки з невеликими отворами замість дверей, через які постраждалий ледве-ледве і з великими потугами міг пролізти всередину. В’язниці Соловецького монастиря постійно розширювалися. 1798 р. під утримання засуджених було прилаштовано вибудоване раніше приміщення, а 1842 р. для ув’язнених побудували спеціальну 3-х поверхову будівлю і особливі казарми для охорони. У новій в’язниці у напівпідземному нижньому поверсі були невеликі чулани без лавок і вікон, куди розміщали особливо важливих злочинців...

Список колодників Соловецького монастиря за період з червня по жовтень 1786 р. у числі 16 в’язнів називає і П.Калнишевського, який перебував тут з 29 липня 1776 р. Він утримувався на нижньому поверсі монастирського острогу.

Джерела подають по-різному розміщення та утримання П.І Калнишевського - спершу в одній із келій Головленківської в’язниці Архангельскої башти, у камері Прядильної башти і навіть є твердження - у земельній ямі. П.І Калнишевський вважався важливим державним злочинцем, яких там називали «знатними». За окремими даними, Калнишевського спочатку розмістили в одному з казематів Головленківської тюрми, що розташовувався в Архангельській башті. Приміщення, де він перебував, було вологим і під час дощу вода мов крізь решето потрапляла до каземату. Тративши терпіння, кошовий поскаржився архімандритові, що одяг від надмірної вологи на ньому вже давно зотлів. Лише в жовтні 1779 р. йому дозволили власним коштом найняти робітників для полагодження даху. Пробувши 12 (за іншими даними - 16) років у казематі Архангельської башти, Калнишевський близько 1788 р. був переведений спершу в келію №15, потім в келію №14, які, можливо, містилися у Прядильній башті. Інші перекази вказують на ймовірне перебування Калнишевського у Білій башті, поблизу монастирського млина і забудови під назвою Сушило. Біла башта розташовується між Архангельською і Прядильною баштами, на південному боці кремля. Є також відомості, що кошового тримали “при хлібних печах”, тобто у добудові ліворуч від входу до Трапезної палати, у Келарській палаті. В усіх трьох випадках умови перебування в’язня значно покращилися: він мав сухе, тепле й просторе приміщення, більше за чернецьку келію. Харчувалися ув’язнені тією ж їжею, що й монастирські ченці, раціон розподілявся на три ранги: страви верхньої трапези палати подавали вищому духовенству монастиря і знатним в’язням, їжою нижньої трапези годували ченців, послушників та звичайних в’язнів, а тим, що готувалося на кухні поза Трапезною палатою, харчувалися робітні люди і ув’язнені найнижчого рангу. Є підстави думати, що кошового утримували як знатного в’язня, адже кожного дня на його утримання видавали з казни (з конфіскованого майна запорозької старшини) 1 рубль, або більше 360 рублів на рік, тоді як річне утримання ченця коштувало 9 рублів, простого в’язня – від 10 до 30 рублів. За монастирським уставом, ченцям заборонялося мати власність і споживати їжу поза стін Трапезної палати. Теоретично, ув’язнені також вважалися ченцями, що спокутують свої гріхи в зачинених келіях монастиря. На його потреби російським урядом було виділено коштів із розрахунку 1 рубль на день або понад 360 рублів на рік. Це були дуже великі гроші (для порівняння: річне утримання ченця обходилося у 9 рублів, простого в’язня – 10-30 рублів). Та варто зауважити (на що чомусь не звертають уваги дослідники), що оплата ця здійснювалася із маєткових коштів самого П.І.Калнишевського, про що зазначено у поданні: «с произвождением из вступившего в секвестр бывшего запорожского имения: кошевому по рублю». [Секвестр - (з лат. sequestro - ставлю поза – відокремлюю), у даному випадку, обмеження, які російська влада наклала в інтересах держави на користування майном.-В.Б.]. Кошовий робив щедрі подарунки монастирю, наймав і платив засудженим за полагодження даху своєї келії. 1794 р. він пожертвува Спасо-Преображенському собору запрестольного хреста, виготовленого із срібла вагою більше 30-ти фунтів (1 фунт дорівнює 0, 4095124 кг). У день свойого звільнення - подарував монастирю оздоблену сріблом з позолотою Євангелію, у якій лише одна оправа важила більше двох пудів (1 пуд=16,380496 кг). Думається, що він на свої чималі кошти також постійно підтримував ув’язнених.

Очевидці так описували камеру ув’язненого праведника: „Перед нами маленькі, аршина у два двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня... На другому боці – залишки розламаної печі. Стінки... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці камери знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: „невже тут можливе життя! Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування”. (Примітки В.Б.: 1 аршин - 71,12 см; 1 сажень - 2,1336 м. ; 1 вершок - 44,45 мм).

Катерина ІІ, яка підписала ув’язнення 85-ти річного кошового у Соловецький монастир, з якого не виходять живими, роками чекала, що Калнишевський подасть прошеніє і на колінах приповзе просити царської милості. Але цього не сталося...

Кошового постійно охороняв офіцер з чотирма солдатами (інших сторожили лише по двоє конвоїрів). Виводили його з келії тричі на рік: на Пасху, на Преображеніє, на Різдво – очевидно, для участі у церковних святах і загальній трапезі. Одного разу поморські рибалки бачили цього “казацого атамана” під час виходу до трапезної і ось які спомини вони про нього залишили: “Росту средняго, старый видом, седастые волосы и волос обсёкся; видно, что много сидел. Борода не долга, белая … Говорил он не так чисто, как по-русски”. Протягом всього часу ув’язнення Калнишевський був одягнений у козацьке вбрання, в останні роки житя мав на собі китайчатий синій сюртук з оловяними пуговицями у два ряди, або червоний кармазин. Завжди розмовляв українською мовою. Поводив він себе смиренно і набожно, чим здобув поваги чернецтва. У такому режимі П.І. Калнишевський прожив на Соловках майже 25 років (а точніше - 24 роки, 10 міс., 25 днів).

Після тривалого і жорстокого правління імператниці престол зайняв Павло І (01.10.1754-24.03.1801), син Петра III і Катерини II, для якого характерним було відторгнення від політики попередниці. Павло I, будучи противником політичних заходів своєї матері, скасував розпочатті нею перетворення (зокрема, у 1796 ліквідував намісництва, знову запровадив поділ на губернії), частково відновив судову систему, що існувала у 1760-70-х рр. (в Україні було поновлено діяльність Генерального земського; 1796 р.). Він перекреслював катеринівські починання і амністував багато тих, хто був ув’язнений жорстокою царицею. І, звісно, цар не міг не знати про відомого в’язня Соловків - останнього кошового Запорозької Січі П.І. Калнишевського та долю козацької старшини. 1796 р. цар Павло І звільнив багатьох вельмож, наближених до Катерини ІІ, стосунки з якими у нього були ворожими. Але амністії П.І.Калнишевському та його старшині їм від нього не було. Вочевидь, що у царату були серйозні побоювання стосовно Запорозької Січі та її кошового і старшини. Хоча українські автономістичні кола сподівалися з приходом до влади нового правителя на послаблення централістської політики російської адміністарції щодо України (оскільки у ній значну роль відігравали урядовці українського походження - 0.Безбородько, Д.Трощинський, В.Кочубей, брати А. та І.Гудовичі та ін.). Ходили навіть розмови про відновлення гетьманства на чолі з сином Павла I великим князем Костянтином і регентом А. Гудовичем. Однак, єдине, що було зроблено урядом Павла I, це поновлено підкоморський суд (1796 р.) та фунціонування норм магдебурзького права. Незадоволення внутрішньою та зовнішньою політикою Павла I широких дворянських та військових кіл, його психологічна неврівноваженість і самодурство, викликало низку змов придворної аристократії - т. зв. "Смоленська змова" (1798 р.) і гвардійська змова (1800-01 рр.), яка завершилась убивством Павла I у ніч з 23 на 24.03.1801 р. у Михайлівському замку. Російський престол посів його його старший син Олександр I. Павлович (23.12. 1777-01.12.1825) - після вбивства свого батька Павла І у результаті палацового перевороту. В перші роки свого правління, побоюючись революційних виступів і частково під впливом своїх радників, серед яких були і українці (В. Кочубей, М. Сперанський, В. Каразин), він провів деякі ліберальні реформи (указ 1803р. про вільних хліборобів, указ про дозвіл купцям, міщанам і державним селянам купувати незаселені землі, відкриття Харківського і Петербурзького університетів).

Отже, початок 80-х рр. XVIII ст. ознаменував собою для України руйнацію старого козацько-старшинського судово-управлінського апарату, а потім і самого козацького війська та утворення нової судово-адміністративної системи, заснованої на принципах, викладених Катериною ІІ в „Установах для управління губерніями” (1775 р.). Утворення на території колишньої Гетьманщини трьох намісництв – Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського означало не лише ліквідацію залишків української автономії, але й знищення старого управлінського апарату, чиновники якого, тобто козацька старшина, втратили свої службові посади.

ЗВІЛЬНЕННЯ. Спроби звільнення Калнишевського П.І., попри численні царські амністії, не було... В усякому разі – джерела цього не засвідчують. Це сталося лише за царя Олександра І, котрий, як і його попередники, проводив імперську політику щодо неросійських народів. Але за традицією, незабаром після сходження на престол, новий цар оголосив загальну амністію. Було вирішено звільнити двох відомих в’язнів Соловецького монастиря – запорізького кошового П.І Калнишевського і польського філософа Ю. М.Єленського (1756-1813 рр., польський і білоруський мислитель, виразник радикальних просвітницьких і соціально-християнських ідей). Своїм указом від 15 березня 1801 р. Олександр І оголосим амністію державних злочинців. 29 березня 1801 р. архангельський цивільний губернатор І.Ф.Мєзєнцев направив архімандритові Соловецького монастиря листа з проханням оголосити П.Калнишевському і Й.Єленському указ Олександра І про їхню амністію:

Его Императорское Величество император, всемилостивейшее прощая и возводя лишенных чинов и дворянства в первобытное состояние, повелеть соизволил освободить немедленно из настоящих мест их пребывания, и дозволить возвратиться, кто куда желает, в полном надеянии, что, воспользовавшись сею монаршею милостию, потщатся поведеним своим соделаться оной достойными, - а во оных списках между прочими состоят содержащиеся в Соловецком монастыре Петр Колнишевский, бывший запорожский кошевой атаман, и поляк Еленский, почему, ваше высокопреподобие, покорнейше прошу оным Колнишевскому и Еленскому вышеизображенную высочайшую Его Императорского Величества всемилостивейшаго государя императора милость обявя, дать им свободу, и дозволить им возвратиться кто куда пожелает, а для свободного их пропуска снабдить их билетами. По желанию для получения таких билетов велеть им явиться ко мне, по исполнении сего не оставить меня уведомлением. 

4 травня 1801 р. архімандрит Соловецького монастиря Іона оголосив 110-ти літньому П.І.Калнишевському монаршу волю. А 21 червня архангельський цивільний губернатор І.Ф.Мєзєнцев відрапортував імператору про звільнення П.І.Калнишевського з ув’язнення: Милостивый государь! По всемилостивейшему Его Императорского Величества указу, во 2-й день апреля сего года состоявшемуся, между прочим осовобождены содержавшиеся по здешней губернии в Соловецком монастыре поляк Еленский и бывшей Сечи Запорожской кошевой Петр Кольнишевский, коим об объявлении сей высочайший Его Императорского Величества милости, и о даче свободы, писано было от меня Соловецкаго монастыря к архимандриту, почему Еленский из монастыря, получив дарованную свободу, явился ко мне, и отправлен по желанию его в его отчизну; а о кошевом Кольнишевском архимандрит уведомляет меня , что он, Кольнишевский, никуда из монастыря ехать не располагается, по причине ста десятилетней старости и неимения зрения, но желает остатки дней своих препроводить в той обители, но чтоб мог он до конца жизни своей содержать себя безбедно, просит о исходотайствовании ему производимаго жалования по прежнему на содержание по рублю на день, с которой его прозбы имею честь представить при сем вашему высокопревосходительству на благоразсмотрение копию, испрашивая в резолюции повеления. – По выправке ж оказалось: означенной Кольнишевский в Соловецкий монастырь прислан в 1776 году, и на содержание его производилось по рублю на день по указу правительствующаго сената декабря от 19-го 1782 года 1782 года из сумм государственных на щет вступающаго в секвест запорожскаго имения, которые он доныне получал по ассигнациям из здешней казенной палаты. Имею честь быть с глубочайшим высокопочтеним и совершенною преданностью.

Отже, стає почасти зрозумілим, що П.І.Калнишевський сам вирішив не покидати свою обитель, висловивши і пояснивши свою волю у своєму прошенії на височайше ім’я, що засвідчує його клопотання до архангельського цивільного губернатора І.Ф. Мєзєнцева про дозвіл залишитися після звільнення в Соловецькому монастирі. У публікаціях наводиться й такий епізод. Коли прибулому на Соловки царю Олександру I доповіли, що Калнишевський не хоче виходитти до нього з камери, тоді цар сказав, що коли вже той такий старенький, то він сам до нього увійде. Ввійшов, зігнувшися (вхід і стеля були нижче царського зросту), і перед сидячим Калнишевським заявив: «Вы прощены». На що кошовий відповів, що він «завинив» тільки перед Господом. Цар уточнив: «Тогда вы свободны!» На що Калнишевський замітив: «А вот свободным я был всю жизнь. А вы нет!..»

Запізніле звільнення царатом кошового менш-більш стає зрозумілим, виходячи із імперської політики. Жорстока розправа над Калнишевським, Глобою і Головатим пояснюється тим, що вони авторитетно представляли найвищу владу на Запорозькій Січі, її кошовий уряд, були виразниками автономності, справжнього самоврядування на Запоріжжя і вільного життя Малоросії. Перед ув’язненням Катерина ІІ присвоїла останньому кошовому звання генерал-лейтенанта і нагородила діамантовим орденом Андрія Первозванного. А потім через рік вона перелякалася авторитетності і мудрої економічної політики П.І. Калнишевського. Все це добре пояснює її Указ від 1775 року: «Заводя собственное хлебопашество, он тем самым расторгал основы престола нашего и среди Российской империи возжелал область независимую под своим неистовым управлением». Останній кошовий за 15 років свого правління розселив козаків по всьому Дикому Полю (тобто, від Києва аж до Чорного моря) і створив 5 тис.500 хуторів хліборобства. А тут ще на додаток імператриця раптом дізнається від Потьомкіна, що Калнишевський хліба не просить тому, що сам уже продає його в Європу.

ВОСКРЕСІННЯ. Але виникає запитання:чи/і як опікалисяч долями П.І.Калнишевського та його старшини видатні тодішні, сучасною мовою, громадські діячі, зокрема українського походження і в оточенні царів, письменники, поети, кошові та отамани, українські старшини, і, звісно, родичі?. На це запитання неодмінно треба знаходити відповідь! Та з часом стало відомо, що про трагічну долю колишньої запорізької старшини не могли довідатись і, звісно, знати, навіть видатні українці і, тим більше, найближчі прості їхні родичі, отак усе було втаємничено. Про те, що останнього запорізького кошового Калнишевського заслали у Соловецький монастир, військового писаря Глобу – в Туруханський монастир, військового суддю Головатого – у Тобольський монастир, дослідники встановили і громадськість дізналася значно пізніше, майже через століття. Останній кошовий отаман запорізьких козаків П.І.Калнишевський провів чверть століття у нелюдських умовах, фактично, живцем був замурований у кам’яному мішку суворої північно-острівної в’язниці. Лише унікальне здоров’я видатного українця і велика сила волі та надія тримали його на білому світі. До кінця своїх днів він зберігав світлий розум, тільки осліпнув. Про що думав? Про що мріяв? До чого волів? Які плани виношував? – найповніші на даний час архіви не дають відповіді на ці запитання. Можна лише припускати, що дума його впродовж такого довготривалого двадцятип’ятилітнього ув’язнення була про Україну, про козацтво, про нову Січ, про вільне життя і працю українців.?.!. 

Великий українець, святий праведний Петро Іванович Калнишевський повернувся на батьківщину – у бронзі, у книгах, в архівах, на полотнах, у - найменуваннях, споминах, думах... Але не в усіх енциклопедіях і словниках біографій представлений, не вписаний належно-окремо у підручники історії, у навчальні програми шкіл і вищих навчальних закладів... Та, головне, він уже повернувся в свою рідну Україну, воскрес із величі і забуття – у безсмерття, довічну честь і пошану... Повернуся до нас і живе разом із нами - козаками-нащадками, з усіма українцями... У липні 2007 року Українська православна церква канонізувала Петра Івановича Калнишевського до лику СВЯТИХ! Повернувся і воскрес!

Уклонімося Петру БАГАТОСТРАЖДАЛЬНОМУ (Калнишевському)! Усім своїм козацьким життям та боротьбою він дбав про Україну і доводив, що можна ув’язнити тіло, але не можна уярмити душу...